Самаритянка(2004)

Ніколи не любила східне кіно. Але якось випадково натрапила на стрічку Такеші Кітано „Ляльки” і буквально в них закохалася. То був не фільм, а просто шедевр. І він кардинально змінив моє ставлення до східного кіно. Саме тому я вже не боялася переглядати „Самаритянку”(Samaria): гарні відгуки про неї заспокоювали – час буде витрачено не дарма. Але насторожувало ім’я режисера – картин Кім Кі Дука я ще не бачила. Але зараз, після перегляду, я знаю точно – час дарма не втрачено.

Останній фільм відомого майстра корейського кіно, як і інші в свій час, вразив і шокував Європу та й весь світ. Що не фільм, то маленька революція. Цього ж разу Кім наважився зняти фільм про малолітніх повій. Цілком реальна проблема нашого суспільства. Але водночас болюча і трохи не для кіно, як вважає дехто. Та мабуть тільки справжній майстер з такого сюжету може зробити шедевр, яким будуть захоплюватися.

Трохи про сюжет. Дві нерозлучні подруги мріють потрапити в Європу і для цього заробляють гроші на дорогу досить специфічним способом – одна шукає клієнтів, а інша займається проституцією. Все йде відносно добре, адже другій навіть подобається це, але одного разу стається трагедія. Повія гине, а її подруга-сутенер займає її місце. Ніби мимоволі, але з певними намірами. І як не дивно – дуже благородними. Хоча у такому контексті і це ж саме благородство відносне. Життя просто перевертається. Про те, чим займається дівчина, випадково дізнається її батько. Чим же це все закінчується – треба дивитися. Розповідати нецікаво. От тільки можна додати, що в результаті всі отримали по заслугам.

Майстер-самоучка Кім Кі Дук ніколи не вчився на режисера. Але це не заважає йому знімати свої шедеври. Мабуть все ж не навчання головне, а внутрішнє чуття та талант. Останнім часом його почали ще називати майстром поетичного кіно, адже не дивлячись на реальність і жорстокість картин, вони все ж надзвичайно гарні. В одній з рецензій на його стрічки зустрілись слова – „кожен кадр його фільму можна роздруковувати і вішати на стіну в якості картини”. А кадри і дійсно надзвичайні.

Дія „Самаритянки” відбувається восени, тому здається переважна більшість кадрів повинна бути теплих тонів. Це дійсно так, але не переважна більшість. Серед жовтого листя та потоків крові, якої у фільмі багато, але не над міру, зустрічаються холодно-сині кадри сну, які настільки контрастують з тими ж теплими тонами, що в реальність побаченого вірити важко. Здавалося б, що спостерігаєш за казкою, або чиєюсь мрією, якби не такий жорстокий сюжет. Він і змушує повертатися до реальності, до жорстокості світу.

Деякі критики називають картину анархістською. Звичайно ж можна розглядати її під різними кутами і під одним з них побачити боротьбу проти суспільства і його законів та догм. Але мій кут зору трохи не співпав з таким. Перш за все, я вважаю це кіно трагедією однієї людини і трагедією суспільства. Така собі трагічність і неминучість болю, якого не можна уникнути, проти якого нічого не вдієш. Можна позбутися цієї напасті, але залишаються шрами. І такі шрами надзвичайно важко виліковуються, якщо виліковуються взагалі.

Мабуть ще варто згадати ставлення світу до „Самаритянки”. Це ставлення виявилося у такому факті: „Срібний ведмідь” на Берлінале’2004. А це один з трьох найбільших європейських кінофестивалів. Тому можна сказати, що фільм не пройшов непоміченим. Та насправді – у цього фільму все ще попереду, адже його тільки почали демонструвати світові. А тепер і в українців є змога його оцінити, адже він демонструється з 27-го вересня по 7-е листопада в 12-ти містах України в рамках фестивалю „АЗІЯ КІНО”. Тому – не впустіть момент...