
Ця книга потрапила мені до рук 2004 року, але прочитати її до кінця мені не довелося. Чи то часу забракло, чи то скепсис узяв наді мною гору: ще одна історія про вампірів обіцяла бути черговою страшилкою для дітей віком до десяти років. Книга лежала у мене близько двох років, припадаючи пилом. Та коли, нарешті, я взяла її до рук - вона поглинула мене з головою. Якщо Ви змусите себе прочитати перші десять-п’ятнадцять сторінок, то решта книги пропливе перед очима, неначе голлівудський фільм швидко і яскраво.
Епоха, яку було названо «срібним сторіччям». Світські раути, поетичні вечори, вищі прошарки суспільства. Героїня роману Єлизавета – дівчина дворянського походження. Вона спілкується із світилами епохи, поетами, сміється, танцює, та ніхто навіть не здогадується, що вона вагітна і … мертва. Вона жадає крові, щоби вижити і народити. Вона – опир і, можливо, на неї вже відкрито полювання.
Розповідь починається у трупарні. Юрій Олександрович Лозинський – професор-патологоанатом, що любив міцні французькі парфуми і бездоганний манікюр проводив «секретні експерименти», як він це називав. Завжди вночі і завжди один. Цього разу привезли дуже вродливу дівчину, яка отруїлася великою дозою снодійного, але хіба ж міг знати професор, що його пристрасний потяг до цієї покійниці перетворить охайного фарбованого брюнета на купу знекровленого м’яса в обіймах опириці…
«Їй не вистачило. Не вистачило крові хирлявого й худого професора. Шлях додому був заборонений. Батько не вибачив їй позашлюбної вагітності» Отже, маємо історію вагітної опириці та на додачу самогубці.
Фатальні зустрічі з людьми її минулого можуть стати причиною розкриття її великої таємниці. Та більшість з них ризикують опинитися в такому ж становищі як і доктор Лозинський, професорка–лесбіянка, одним словом – стати непоганим харчем для Єлизавети.
Маги. Вони прагнуть врятувати людство від навали опирів, і поки що їм це вдавалося робити. Вбивство заради виживання виду: опирі проти людей.
Вбивства, ґвалтування, катування, моторошні історії, написані у пожовклих, вкритих пліснявою зошитах, знайдених у підвалі старого київського будинку. Іржава скриня пролежала там добру сотню років, з початку двадцятого століття. Світлана Короненко – упорядник і редактор – публікує в цій книзі кілька перших вцілілих зошитів рукопису. На обкладинці одного із зошитів було написано: Michel Omely, на іншому – Михайлина Омела. Напевно, авторка була переселенкою з Росії, яка жила до другої світової війни на Сталінці, хоча достеменно цього тепер вже ніхто не скаже.
Твір став одним з переможців першого конкурсу гостросюжетного роману «Золотий Бабай».
(Опубликовано Aechmea)